|
|
|
З дитинства він знав, що музика живе усюди. Достатньо поглянути навкруги щоб зрозуміти це. Вона завжди була поруч, підказувала, заспокоювала, та іноді лякала. Він чув сміх хмар і подих квітів. Він відчував як світ породжує цю музику, але чим гостріше він відчував це, тим глибше він відчував і нерозуміння природи та сутності цього. Він чув, він бачив, він знав, що музикою та серцевим ритмом, що народжує її та народжується з неї можна змінити навколишній світ, та він хотів знати – як саме. Його лякало те, що можна створити коли знаєш як цим користуватись, а ще більше – що можна не створити як не знаєш. І він почав вчитися. Швидко зрозумів він, що пізнавши музику ти знаєш музику, а пізнавши світ пізнаєш все. Тож він і намагався пізнавати саме так. Години, дні, роки за книжками: це був новий для нього світ, світ дивовижних слів та ідей. Аж доки не дізнався він з древньої книги, що знання текстів – то лише знання слів: тоді він спробував деконцептуалізувати свою свідомість та даремно – його любов до слів, до тихої мелодики мови не давала йому зробити цього. Він занурювався у глибини схолії, він розкладав рух звуків математичними методами, точними скальпелями дефініцій він прорізав саму сутність речей. І одного дня він відчув себе готовим до музики.
Та дещо змінилося. Коли вийшов він у зовнішній світ він був вражений тим, що звучало навкруги, тим, як звучав він. Відтепер усе стало йому зрозумілим, він розкладав світ на партитури та бачив взаємозв'язки між ними. Але було втрачено те, що стародавні греки називали Алетейя – неприхованість, нетаємність, відкритість, само виказування буття. Розпач і сум накрили його, і зрозумів він, що тепер знову доведеться вирушати йому у дорогу. У світ. Та у себе. І що без першої дороги не зміг би він вийти на цю. І відкинувши все, пішов він слухати вітер та співати йому у відповідь. Він мандрував світом і свідомістю своєю, він постився і явився йому Помічник, який вказав йому на його природу. І дав пісні, і сказав – думай або не думай, а просто грай. Дав ім'я шаманові і вказав на звіра що жив усередині його та робив його людиною. І дав ще декілька наказів.
Тоді, як наказав Помічник, пішов вже старий шаман (бо там час плине інакше) шукати тих, чиї стопи знають тепло землі, а очі – цілунок неба. І прислухався він до звіра всередині і був він людиною і ставав цим звіром. Він то йшов, то чекав, бо знав, що мають десь бути і Воїни, і Слідопити і Вожді…
«Коли я зустрів його, то одразу впізнав його – він був з тих людей, в чиєму серці зберігся прадавній вогонь, який сонце колись подарувало людям. Вогонь цей відчувався навіть на відстані. Я давно шукав тих, хто зберіг його в своєму серці, і одного разу відчув його тепло, коли Шаман та Молодий Воїн, зупинились на перепочинок неподалік того місця де я блукав.»
Слідопит поворушив вугілля, потім знову спрямував свій погляд, крізь усе що знаходилося у цьому часі, кудись у минуле, неначе це допомагало йому пригадувати, і продовжив.
«Перш ніж я вийшов до них, я відчув звіра. Якого, ще ніколи не зустрічав. Що то за звір, і де він, я зрозумів лише коли побачив Старого Шамана. Для тих хто не вміє бачити, важко було б дізнатись справжній вік Шамана, який на перший погляд зовсім не є старцем. Справжній його вік можна відчути лише зазирнувши у його очі. У очах тих можна багато чого побачити. Бо в тих, хто носить вогонь у серці, і душа, і очі відкриті Світу.»
|
|
|
|
