У місяць коли він народився, Сонце було настільки щедрим на тепло, що він відчував його проміння навіть скрізь шкіру Матері. Може саме із за цього він так полюбив Сонце.
Але від самого народження він відчував, що колись був іншим. Він не знав що сталося, але деякі частини його душі були загублені та змішалися з Душею Світу. І це не давало йому спокою.
Він вмів слухати і тому багато міг почути. Йому дуже цікаво було вивчати історії майже непомітних стежок, розмовляти з травами та звірами, та слухати спогади каменів – так він сподівався знайти загублені частини себе.
Був час коли він намагався бігти за Сонцем, і розшукати той край де воно спочиває вночі. Але потім зрозумів, що в Сонця свій шлях, а в нього свій. І він пішов своєю дорогою, вирішивши не дивитись у майбутнє крізь криве скло спогадів. Багато стежок та доріг він обходив, тепер лише іноді намагаючись заглянути Сонцю у вічі з під долоні.
З історій, що розказали йому камені, він знав, що колись світ був не таким як тепер. І серця людей були настільки гарячими, що не було потреби розводити вогнище вночі щоб зігрітися. Він відчував, що такі люди ще й досі ходять по Світу, і знав що рано чи пізно зустрінеться з ними. Так він ходив різними дорогами, розшукуючи людей з прадавнім вогнем у серці, та загублені частини своєї душі. Й одного разу він відчув, що двоє з тих, кого він шукає зупинились неподалік. І він прийшов до них і впізнав їх. А вони впізнали його. І стало тепліше. Так він знайшов тих в чиєму серці горить вогонь, а з ними й частинку себе.
|
